жовтня

20

П'ятниця

Тут може бути Ваша РЕКЛАМА
(На місяць зверху - 150 грн, внизу - 100 грн)

Тут може бути Ваша РЕКЛАМА
(На місяць зверху - 150 грн, внизу - 100 грн)

Шановні читачі!

Передплачуйте газету у форматі PDF

Якщо з тих чи інших причин ви не можете передплатити наше друковане видання, повідомляємо вам приємну новину: з наступного року ви можете насолоджуватися переглядом «Нового життя» у форматі PDF. Адже інформація, розміщена на нашому сайті, відрізняється від тієї, яка є в друкованому вигляді газети.

Отож, з приводу передплати на електронну версію «Нового життя» у PDF-файлі, звертайтеся:

вул. Незалежності, 54, смт Любешів, 3-01-13, 3-01-14, 3-00-76, або ж за електронною адресою novezhuttya@gmail.com
Вартість передплати:
на місяць – 9 грн.,
на 6 місяців – 50 грн.,
на рік – 100 грн.

Останні коментарі

Війна… Для Олени Олішкевич це не просто слово, від звучання якого в  кожної людини йде холод по шкірі. Для неї це - значно більше, адже то частина її життя, відсутність щасливого дитинства, втрата рідного батька, голод, сльози, відчай та одночасно щира молитва і надія на світлий завтрашній день.

 …1935 рік. У сім’ї Кушнериків із Люб’язя народилася третя дитина, яку назвали Оленкою. Щоправда, батько недовго тішився нею, адже його не стало, коли донечці виповнилося лише три місяці. Відтоді мама сама годувала трьох діточок. Нелегко доводилося жінці, але мусила справлятися.

 Із початком Другої світової війни їхня сім’я потрапила до Німеччини. «Я найменша була, то не робила. А брат мій, який мав лише неповних тринадцять років, працював, як дорослий. Важко було, але якось виживали. Точніше, мусили виживати. Пам’ятаю, що біля нас водили багато голодних полонених. А нам так шкода було їх... Навіть бувало, що мій брат кидав їм через паркан сухарі. Так його за це мало що не забили, мовляв, і їх не спасеш, і себе загубиш», - зі смутком в очах пригадує тепер вже далекі події зі свого життя Олена Михайлівна.
Після закінчення війни, в 1945 році,  родина Кушнериків разом з іншими односельцями повернулася додому, у своє рідне село Люб’язь. От тільки від їхньої хати лишилася пустка, адже її спалили  німці…
У чотирнадцять років Олена Михайлівна змушена була іти працювати в колгосп.  На різних роботах довелося трудитися цій жінці: і на фермі, і в корівнику, і трактористам їсти варила. За її плечима – лише чотири класи навчання в школі й то з перервами… на війну. Ось і вся наука. «Не було в чому до школи ходити. То вже тепер діти стали такими вимогливими та «пустими». А ми вміли ділитися, вміли радіти кожному шматку хліба…», - розповідає бабуся. 
Згодом жінка вийшла заміж за свого односельця, котрий також зазнав нелегких життєвих випробувань: сиротою зростав, а потім сім років був в армії, воював у Японії. Багато всього побачив на своєму молодому віку.
Та час нестримно рухався вперед. На зміну жахіть війни, холоду та голоду нарешті прийшло мирне життя. Молода сім’я Олішкевичів побудувала власний будинок, виростила трьох доньок: Віру, Надію та Любов. «Ми для своїх дітей робили все, аби вони мали хороше життя. Щоб вони не зазнали такого горя, як ми з чоловіком. Тож освіта у нашій сім’ї була на першому місці. Дві доньки обрали професію медика, а третя стала бухгалтером», - каже Олена Михайлівна.
…Не один рік збіг відтоді. Наразі ж Олена Олішкевич – сивочола бабуся, за плечима якої 43 роки стажу в колгоспі. Вже шостий рік, відколи вона овдовіла, і в колись повній дітьми хаті тепер – невимовна тиша. Лише радіо гомонить, яке є єдиним другом та порадником бабусі. А ще, як зазначила жінка, сумує вона, що і нині в Україні біда, гинуть люди. Тож огортає серце бабусі смуток, коли слухає новини про чергові втрати на Сході нашої країни.
Раніше й господарство тримали з чоловіком, а тепер Олена Михайлівна, аби не нудьгувати, лишень обробляє клаптик землі біля дому. Також свого часу неабияк полюбляла жінка вишивати та «коврики» в’язати зі старого непотрібного одягу. 
Нелегка доля у цієї мурої жінки. Та вона щодня дякує Богу за сімох онуків, десятьох правнуків та за 83-й рік життя.
«На зиму мене забирає донька до себе на квартиру в м. Іваново (Білорусь). Бо я вже не здужаю навіть і грубку протопити. Та, знаєте, як тільки потепліє, то відразу сюди рвуся. Тут мені легше: свій дім, своє село, все таке рідне й серцю миле. А там - чужина…» - зі смутком мовить жінка.
Мирослава Струк.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Єдина країна

Це цікаво

Календар новин

<< < жовтня 2017 > >>
пн. вт. ср. чт. пт. сб. нд.
            1
2 3 4 5 6 7 8
9 10 12 13 14 15
16 17 18 19 20 21 22
23 24 25 26 27 28 29
30 31          
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання