жовтня

22

Неділя

Тут може бути Ваша РЕКЛАМА
(На місяць зверху - 150 грн, внизу - 100 грн)

Тут може бути Ваша РЕКЛАМА
(На місяць зверху - 150 грн, внизу - 100 грн)

Шановні читачі!

Передплачуйте газету у форматі PDF

Якщо з тих чи інших причин ви не можете передплатити наше друковане видання, повідомляємо вам приємну новину: з наступного року ви можете насолоджуватися переглядом «Нового життя» у форматі PDF. Адже інформація, розміщена на нашому сайті, відрізняється від тієї, яка є в друкованому вигляді газети.

Отож, з приводу передплати на електронну версію «Нового життя» у PDF-файлі, звертайтеся:

вул. Незалежності, 54, смт Любешів, 3-01-13, 3-01-14, 3-00-76, або ж за електронною адресою novezhuttya@gmail.com
Вартість передплати:
на місяць – 9 грн.,
на 6 місяців – 50 грн.,
на рік – 100 грн.

Останні коментарі

Правдиво зауважив письменник, журналіст, народний депутат України першого скликання Андрій Бондарчук, що про Голодомор 1932-1933 років написано немало. А от про наступний,  дещо з меншими жертвами, - 1946-1947 рр., майже забули. Щоправда, на Західній Україні класичного голодомору як такого не було. Навпаки, жителі цього краю рятували від голоду не лише своїх земляків-українців, а й росіян, білорусів, молдаван. Інформації про голод 46-47 років, дійсно, мало, та ті події цупко тримають у своїй пам’яті свідки, котрі його пережили. І головне, що причина цього - не просто наслідки війни, розруха у післявоєнний період, а свідома Сталінська політика хлібозаготівель. Любов Будько, жителька с. В’язівне, є однією з тих, хто пережив ті нелегкі роки. Навіть невблаганний плин часу не стирає з пам’яті цієї жінки ті страшні події, хоча їй тоді було лише п’ять рочків.

 

Здається, такий вік – то і є найкраща пора безтурботного дитинства. От тільки Любові Будько довелося дитям стати зовсім дорослою, адже життя диктувало свої умови… Умови голоду. «Сама я родом із Черкащини. У мене було дуже тяжке дитинство. Я народилася якраз у той день, як батька на війну забрали. А нас троє у матері було. І вже коли чоловіки поверталися додому з війни, мама тулила нас до себе та говорила: «Ми свого батька вже ніколи не дочекаємося…» - пригадує жінка. 
А вже в 1946 році розпочався голод. Тож і рослини ті, що ростуть довкола, Любов Матвіївна знає не тільки на вигляд, а й на смак. Довелося скуштувати цвіт акації, рогіз, очерет… 
- Саме тоді люди в колгоспі трудилися за трудодні. І мій старший 12-річний брат пішов доглядати телят. Заробила наша сім’я 360 трудоднів (а за 1 давали 100 г зерна), тож отримали три мішечки зерна. А треба було ж сім’ю якось прогодувати … А ще ми корову тримали, правда, стара вже була, тому мати й продала її. А за ті гроші купили теличку і ще три мішки вівсяного, ячмінного та кукурудзяного борошна. Хотіли вигодувати собі корову, та коли їй вже стало вісім місяців, вкрали її. Потім ми знову купили теля, помаленьку вигодували його, вже нарешті молока діждалися. З того і почали жити… То вже зараз я розумію, що той голод не через посуху був, а через таку політику – знищити людей. Адже у війну голоду не було, люди сіяли та збирали врожай. А українське зерно вивозили у Польщу, Чехословаччину та інші країни, - розповідає жінка.
У 50-х роках жити стало краще. Любов Матвіївна пішла до школи у с. Велика Бурімка, що на Черкащині. А відразу після закінчення десяти класів почала працювати в колгоспі (адже тоді було так: якщо після середньої школи є два роки стажу, то легше вступити до вузу). У 1960 році вона стала студенткою Черкаського педагогічного інституту. Після закінчення навчання направили на роботу в поліську глибинку – село В’язівне. Як зізналася жінка, їй зовсім не хотілося покидати рідну домівку та їхати у таке далеке, невідоме село. Та, відповідно до законодавства, треба було три роки відпрацювати за направленням, у її випадку - у школі с. В’язівне. А далі знову можна повертатися у рідний край, де до болю знайома кожна стежина. Та не судилося. Саме у цьому селі на Любешівщині Любов Матвіївна й зустріла свою долю – парубка хорошого. І стали вони на рушничок щастя…
Від того часу багато води збігло у велику ріку життя. Нелегко доводилося жінці: і дітей сама ростила, і за хворим чоловіком доглядала, і хазяйство тримала. Тож мимоволі «подружилася» із пилкою, косою, сокирою… 
Має Любов Матвіївна тридцять вісім років трудового стажу. Все своє життя працювала вчителем біології, хімії та деякий час - вчителем трудового навчання. Вона щодня сіяла зерна мудрості у серцях своїх школяриків і плекала в них найкращі людські якості. Про це свідчать її різного рівня нагороди, найвагоміші з них - значок “Відмінника народної освіти УРСР” та медаль «Ветеран праці». 
Гортаючи сторінки прожитого, Любов Матвіївна схвильовано мовила: «Нелегке, ой нелегке життя у мене. Добра мало бачила, а сліз вистачило… Але я дякую Богу, що мої соколи одружилися, подарували хороших невісток та найкращих онуків. Тож тепер це і є моєю найбільшою радістю в житті». 
На фото: Любов Будько часто переглядає книгу історії своєї малої батьківщини.
Мирослава Струк.

Comments are now closed for this entry

Єдина країна

Це цікаво

Календар новин

<< < лютого 2017 > >>
пн. вт. ср. чт. пт. сб. нд.
    1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28          
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання