серпня

19

Неділя

Шановні читачі!

Передплачуйте газету у форматі PDF
Якщо з тих чи інших причин ви не можете передплатити наше друковане видання, повідомляємо вам приємну новину: ви можете насолоджуватися переглядом «Нового життя» у форматі PDF. Адже інформація, розміщена на нашому сайті, відрізняється від тієї, яка є в друкованому вигляді газети.
Отож, для того, щоб здійснити передплату, вам достатньо здійснити перерахунок коштів за нашими реквізитами, у графі "Призначення платежу" вказати "За електронну передплату газети". А також після цього повідомити на нашу електронку, на яку адресу висилати газету. Таким чином уже у п'ятницю ви отримуватимете свіжий суботній номер "Нового життя" та будете на вістрі всіх новин Любешівщини!
Вартість передплати:
на місяць – 9 грн.,
на 6 місяців – 50 грн.,
на рік – 100 грн.

Останні коментарі

Любешівщину та й усю Україну облетіла дивовижна новина – в Афганістані знайшли радянського солдата, який, цілком вірогідно, може бути уродженцем с. Велика Глуша Ігорем Білокуровим, котрий рівно тридцять років тому, 9 квітня 1988 року, пропав без вісти у провінції Кандагар.

 

У березні учасники української експедиції, які займаються в Афганістані пошуком водоносних пластів, під час екскурсії пам’ятниками цієї країни випадково зустрілися із чоловіком, котрий назвався їм колишнім солдатом радянської армії. І хоча нині уже фактично не розмовляє українською, усе повторював єдине слово «Волинь». Коли розговорилися, розповів про те, що під час афганської війни потрапив у полон, прийняв мусульманство та залишився жити у чужій країні. Більше того, як розповіли матері Ігоря Білокурова Антоніні Василівні, її сина… купили. І він всі ці роки перебував у своєрідному рабстві. Тож і не дивно, що не мав можливості зв’язатися з рідними. Коли ж почув рідну мову від учасників експедиції, відразу скористався нагодою дати про себе знати.

Зібравши та проаналізувавши всю інформацію, зокрема, про те, що під час війни в Афганістані без вісти пропали троє волинян, та дати їхнього зникнення, найвірогідніше, що чоловік є саме Ігорем Білокуровим.

Можна лишень уявити, що відчуло материнське серце Антоніни Василівни, коли їй повідомили звістку про те, що її син може бути живим. За сльозами, які затуманювали очі, вдивлялася у фото знайденого чоловіка, шукала рідні риси. Навіть нині, коли більшість односельчан таки переконана: то є їхній Ігор, все одно не до кінця може повірити жінка у таке диво. «А вам схожий? - з невимовною надією у голосі звертається до всіх, хто завітає у ці дні до неї. – Мій Ігор ніби був дещо вищим…»  

Звісно, стовідсотково стверджувати, що це – він, поки що рано. На часі – взяття ДНК-експертизи,  вироблення документів знайденому солдату, привезення його в Україну. Наразі ж цим уже займається багато небайдужих людей і чи не найбільше - пан Андрій, котрий і виявив радянського солдата та розповсюдив інформацію про це. Він нині часто спілкується з мамою Ігоря Білокурова, хоче знову їхати в Афганістан, аби усіляко добиватися визволення чоловіка, а найперше, щоб подарувати старенькій ненці можливість почути голос сина телефоном. Адже, кажуть, що забрати його з далекої країни буде не так просто: за нього чекають хороший «подарунок». І все ж ініціатори такої хорошої справи оптимістично запевняють: місяць-другий – і чоловік буде в Україні.

А в той час серце Антоніни Василівни тріпоче величезною надією, що знову побачить сина. Адже двадцять років після його зникнення вірила: він – живий. Усе чекала Ігоря на порозі рідної хати. Їздила неодноразово до Москви, робила офіційні запити в різні структури. Але конкретної відповіді не отримувала. Навіть рядки листа, який надійшов у лютому 2006 року, про те, що «начальник склада ВТИ роты материального обеспечения в/ч п.п. 71176 гвардии прапорщик Белокуров Игорь Викторович …выполняя боевое задание, верный военной присяге, пропал безвести 9 апреля 1988 года», не загасив вогник надії у її душі. І все ж зрештою через два десятки літ після останнього побачення із сином, у 2012 році мама вирішила поставити на місцевому цвинтарі пам’ятник своєму Ігореві. «Ось мати Олександра Пасіка (загиблий в Афганістані житель Великої Глуші. – авт.) хоча б на могилку може сходити, поплакати, поговорити подумки із сином. А мені й цього Господь не дав…» - втирала сльози жінка.

І ось така звістка, яка перевернула все з ніг на голову, яка додала їй сили жити, адже вона може зустрітися зі своєю кровинкою. Й тепер знову й знову, але вже зовсім з іншим настроєм, згадує, як випроводжала синочка до армії, як він залишився у Ленінграді понадстроковиком, закінчив школу прапорщиків, був начальником продовольчого складу, як повернувся служити у Нововолинськ. Бере до рук затерті й пожовклі аркуші паперу – листи, які присилав син із далекої країни, й читає вивчені напам’ять рядки: «Не плачте, мамо, у мене все добре…», «Служба йде нормально, не переживайте…». А ще – лист-відгук військового керівництва про те, яким Ігор Білокуров був мужнім воїном, як завдяки його чітким діям якось колона автомобілів, завантажена вибуховими пристроями, була виведена у безпечний район. Перечитує, переглядає фото сина і молить Господа, аби таки її Ігоря знайшли у далекому Афгані, аби він повернувся додому, щоб вона змогла його міцно-міцно обійняти і розказати, як тяжко їй було всі ці три десятки літ без нього. Недаремно ж така радісна для неї і для всіх нас звістка надійшла якраз перед величним святом Благовіщення…

Наталія Муха.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Інші новини

Календар новин

<< < квітня 2018 > >>
пн. вт. ср. чт. пт. сб. нд.
            1
2 3 4 5 6 7 8
9 11 12 13 14 15
16 17 18 19 20 21 22
23 24 25 26 27 28 29
30